У місті Яремче Івано-Франківської області 19 – 22 вересня пройшла чергова, щорічна українсько-польська конференція, вже 17-та. Основна тема цих зустрічей політиків, науковців, громадських діячів – сьогодення взаємин двох держав. Звісно, без екскурсів у спільну історію не обійтися, а вона в нас налічує тисячу років і часом була непростою, але акцент саме на сьогоденні.
Організатори конференції – Фундація «Свобода і Демократія» (Варшава), Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника (Івано-Франківськ), Університет Варшавський (Східноєвропейські студії), Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса Національної академії наук України, представництво Польської академії наук в Києві, Польський інститут в Києві, газета і громадська організація «Kurier Galicyjski» («Кур`єр Галицький», Львів).
Конференція проходила у престижному готелі «Романтік», на мальовничій обрамленій горами околиці міста. 
Туристична столиця Карпат. Так називають Яремче. Тут численні готелі, будинки відпочинку, санаторії.
Туристична столиця Карпат. Так називають Яремче. Тут численні готелі, будинки відпочинку, санаторії.Фінансування польською стороною забезпечило учасникам конференції безкоштовні проїзд, поселення і харчування.
Як завжди на ці конференції, приїхало до сотні учасників з Польщі та різних областей України.
Після урочистого відкриття пройшло 6 насичених панелей дискусій. Звичайно ж, на перший план вийшла тема повномасштабної війни в Україні, відсічі російській агресії, допомога нашій державі, яку надають Польща і світ загалом.
Але конференція мала і цілком конкретну назву: «25 років у НАТО – 20 років у ЄС: досвід Польщі, уроки для України». Саме цього року Польща відзначає ці два ювілеї, річниці надзвичайно важливих подій в історії країни, відповідно через 10 і 15 років після краху соціалістичного табору в Європі, в тому числі комуністичного режиму в країні, відновлення демократії. А порівняння з Україною, де, на жаль, лише трагедія великої війни прискорила євроінтеграційні процеси, напрошувалося з очевидністю. Як і давно наболіле питання: чому ж країни колишнього соцтабору, а це також і три країни Балтії — Литва, Латвія, Естонія, колишні республіки СРСР, так швидко провели ці колосальні переміни, а у нас все затяглося на десятиліття.
Назву теми дискусій, власне, назви панелей конференції: «Європейські та євроатлантичні проекти у відповідь на російську агресію», «Політичні реформи та вступ до ЄС і НАТО: досвід Польщі, висновки для України», «Помаранчева революція як переломний момент у внутрішній і зовнішній політиці незалежної України», «Агресія Росії та війна в Україні: досвід і висновки для Польщі і регіону», «Як формувати польсько-українські відносини нині та в майбутньому». «Українсько-польське транскордонне співробітництво: досвід та перспективи», «Освіта і суспільне життя поляків в Україні в умовах російської агресії».Відбулася також онлайн-зустріч з Президентом Польщі у 2005 – 2015 роках Олександром Квасьнєвським на тему «Україна – Польща – Європа перед викликами майбутнього».
Пройшли представлення ряду нових книжкових видань на теми польсько-українських стосунків.
На цю конференцію мене запросив і включив у число її учасників мій давній і добрий друг Станіслав Стемпєнь — директор Південно-Східного Інституту наукового в Перемишлі, професор місцевого університету. Я не раз писав про нього, про створений ним понад 30 років тому і беззмінно очолюваний інститут, який багато робить для взаємин двох наших країн. А я вже чимало років співпрацюю з Інститутом.
На таких зустрічах спілкуюся з давніми та добре знайомими. Одна з таких зустрічей була особливо приємною. Богуміла Бердиховська — відома польська публіцистка, дослідниця польсько-українських взаємин, на конференції теж була доповідачкою. Ми знайомі з 1995 року. Саме тоді й почалося моє знайомство і дружба з Польщею. Я був тоді редактором відомої чернігівської газети «Сіверщина». І потрапив на навчання і стажування до Варшави. Тут діяла давня, авторитетна громадська організація – Фундація солідарності Польсько-Чесько-Словацька.
Фундація після падіння соціалістичного табору і розпаду Радянського Союзу почала активно допомагати становленню нової незалежної преси на теренах колишнього СРСР, навчанню журналістів пострадянських країн. Ось так я і потрапив, вперше до Польщі, у чарівну Варшаву, на двотижневе навчання. Воно було дуже корисним. Крім того, Фундація по завершенню навчання дарувала на кожну редакцію комп`ютерну техніку. І ось так у «Сіверщині» з`явився перший серед чернігівських газет комп`ютерний центр,
Так от головою Фундації був чоловік пані Богуміли Ярослав Шостаковський, а сама вона була в керівництві організації.
З Богумілою ми зустрічалися (після давненької попередньої зустрічі в Києві) також і на торішній конференції. Богуся мало змінилася за ці майже три десятиліття. Я подарував їй свої газети «Світ-інфо» і «Струна», диск українських пісень.
Війна зробила біженцями мільйони українців. І найбільше їх саме в Польщі. Тут вони знайшли прихисток, підтримку польської держави і суспільства, чимало хто – й роботу.
Ольга Морозова – докторка історичних наук. Війна змусила її з донькою виїхати з Миколаєва до Польщі. Пройшла конкурс на посаду ад`юнкта у Ягеллонському університеті Кракова. Зараз працює ад`юнктом у Варшавському університеті. А також професоркою у Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького. Продовжує наукові дослідження, адже вона авторка книг, монографій, статей. Займається історією України та Польщі 19-21 ст., українсько-польськими відносинами, сучасною польською та українською історіографією. Останнім часом — також питаннями російсько-української війни, зокрема проблемою біженців, освіти, дитячою проблемою тощо.
Але докладніше про саму роботу конференції. До речі, я теж був одним з доповідачів, на панелі про життя поляків в Україні, її вів Станіслав Стемпєнь. Підготував чималу доповідь, зокрема, про польські громади Чернігівщини. Але виголосив скорочений варіант. Може, в наступній публікації запропоную її читачам.
Звичайно, головне питання конференції, винесене в її назву («25 років у НАТО – 20 років у ЄС: досвід Польщі, уроки для України»), весь час навертало до нашого такого довгого і болючого шляху євроінтеграції. Чому так довго, так повільно ми йдемо цим шляхом? Чому лише війна мала його прискорити? І чи не сталася вона також значною мірою тому, що ми на четвертому десятилітті незалежності все ще поза ЄС і НАТО?
Звісно, мали говорити про міжнародний контекст ситуації довкола України, в тому числі початково – на руїнах колишнього Радянського Союзу. Говорилося, що досвід Польщі та інших східно-європейських країн не можна механічно переносити на Україну, особливо нині. Один з доповідачів дотепно зазначив, що Польща вступала до євроструктур, а спершу ж до НАТО у 1999 році, «коли Єльцин був п`яний, а Путін сидів ще у Петербурзі».
Але так само можна згадувати і про події після Першої світової війни. Тоді, на руїнах імперій, що свого часу поділили Польщу, загарбали Україну, одразу ж після завершення війни, у листопаді 1918 року, відновилася незалежна Польща. А Україна – ні. Після кількох років визвольних змагань, Української революції настала поразка, і 70-річне ярмо в новітній імперії СРСР. Чому? Європа, Захід не підтримали Українську Народну Республіку? Наші внутрішні чвари завадили перемозі Української революції? Дуже болючі питання.
Підтримка України Європою, світом нині, звісно ж, була в центрі уваги. Стосовно Польщі – тим паче. Адже попри нашу часом непросту спільну історію мова – про сьогодення. А Польща, навіть чисто географічно, для Росії найближчий об`єкт агресії, одразу поруч з Україною.
Але ми не могли оминути і наші внутрішні українські питання і проблеми, за всі ці понад три десятиліття. І не випадково одна з панелей була присвячена нашій Помаранчевій революції. Адже у нас теж ювілей: рівно 20 років, ось у листопаді відзначатимемо.
Час рікою пливе…
Якраз коли весною 2004 року Польща, уже будучи членом НАТО, вступала до Євросоюзу, ми наприкінці цього ж року лише робити крок, порух, спробу теж бути у європейському домі, через 13 років незалежності арешті покінчити з тоталітарним минулим. І що ж нині, аж через 20 років?
Наведу запитання, яке я задав на цій панелі про нашу революцію одній з доповідачів А це була саме Богуміла Бердиховська. Ось це болюче запитання. «Чому після перемоги Помаранчевої революції, перемоги державницьких сил і обрання президентом Віктора Ющенка всього через 5 років відбувся реванш антидержавних, антиукраїнських сил, в особі регіоналів і обрання президентом їхнього лідера Януковича? І ці антиукраїнські сили довелося зносити вже другим Майданом, з його кривавим фінішом. І одразу після цього – війна, втрата територій».
Пані Богуміла відповіла, що українська політична еліта виявила нездатність об`єднатися в ім`я держави, поставила свої інтереси вище суспільних. Говорила польською мовою, хоч прекрасно володіє й українською. До речі, польською говорили і більшість доповідачів. Бо українці, учасники конференції, розуміли польську мову, а не всі поляки – українську, хоч в більшості розуміли і могли й говорити українською. Про мову я згадав, бо «нездатність» (напрошується і термін «нездарність») польською звучить як «нездольність». Це така у нас «доля», «планида» чи що?
Шукаймо ж шляхи до іншої, кращої долі. Спільно з Європою і світом.
Петро Антоненко, Чернігів-Яремче
